Нас, звичайно ж, ніхто не питав – хочемо ми з ними жити чи ні. Двоюрідна тітка приїхала зі своєю п’ятнадцятирічної дочкою погостювати, за їхніми словами – на пару тижнів. Щось там у неї з чоловіком сталося, то чи посварилися, то він їх вигнав, ми так і не зрозуміли. Кожен день історії про її чоловіка доповнюються новими деталями. Спочатку він просто працювати не хотів, потім руку піднімав, потім коханку в будинок привів, а під кінець вигнав усіх на вулицю. Чоловік там тиран якийсь, за словами тітки. Перший місяць не хотілося їх виганяти: ми з мамою їх жаліли. А днями вони гроші у моєї мами зайняли, а самі то по торговим центрам ходять; кажуть – гуляють. Але подивишся – там нова кофтинка, тут нова помада. Роботи у неї немає, все життя на шиї у чоловіка висіла, ніяку професію так і не освоїла. Уже натякали, що пора б і роботу знайти, а вона каже, що роботи немає.
Щось я не помітила, що вона по співбесідах ходить. У нас у самих скоро грошей не вистачить, щоб їжу купувати, вони ж все проїдають. Іноді, звичайно, можуть купити курку, молоко, яйця. Так а самі нашу ковбасу їдять, сир, сосиски, йогурти мої з’їдають. Курку-то свою не їдять. Сил вже ніяких немає. Вчора натякнула, що пора б і честь знати. Так тітка в сльози! Каже – йти нікуди, нікому не потрібна, чоловікові тільки молодих подавай, а Катька-то скоро в інститут поступати, грошей на репетиторів немає. Ну не змогла я їх вигнати, так і терпимо. Живемо ось такий великою родиною вже третій місяць. Правда, недавно родичка роботу знайшла: влаштувалася в школу кухаркою. Так і не вистачає духу їх вигнати, все-таки не чужі люди. У мене скоро дах від них поїде, чесне слово.